Благодійний фонд Петра Скрипки

2022 рік, 23 лютого. Я втомлений, йду з роботи. Я втомлений повертаюсь додому. На годиннику вже 20-та година, я виходжу з приміщення, сумний, тому що є затримка по зарплаті, нам не виплатили зарплату, деяких працівників звільнили.

Повернувшись додому, повечерявши, я ліг відпочивати, тому що наступного дня мали все-таки видати зарплату і було багато ще завдань. Здебільшого на роботу я прокидався в 5:30. Я прокидався, чистив зуби, снідав, ішов на маршрутку і їхав до Києва.

В 4:58 я прокинувся без будильника і просто сів на ліжко, не розуміючи, чому я прокинувся. Переді мною було велике вікно, попереду це вікно затуляло трішки дерево і сусідський будинок. І в 4.59 я почув, як пролунав вибух. Вибух був потужний.

Не зрозумівши, що відбувається, я підбіг до вікна, щоб подивитися ближче, тому що саме в тому напрямку, десь кілометрів за три, знаходилася заправка, газова заправка. Там багато автомобілів заправляється, там заправлялися вантажні автомобілі. Я подумав, що вибухнула заправка.

А через дві хвилини пролунав іще один вибух.

Через 10 хвилин мені зателефонував брат, який працював недалеко від того будинку, де я мешкав. І саме він повідомив, що Росія обстріляла ракетами наші міста.

В паніці я почав збирати речі, я не розумів, що робити, куди йти, як діяти, що придумати. Я, оцінивши ситуацію, розумів, що я нічого не бачу, я нічого не знаю, новин ще прям масових таких не було, але вже в телеграм-каналах, на які я був підписаний, були новини, що ракети прилетіли по аеродромах і наших українських містах. Один з цих аеродромів був зовсім недалеко від мене.

Зібравши речі деякі, я поїхав до Києва. Я мав плани прийти на роботу, думав, що сьогодні все ж таки приїде керівництво і чи закрити будівництво, чи закрити приміщення, чи щось таке. Я не знав, як це буде виглядати.

Тому я приїхавши до Києва на Бориспільську, я зрозумів, що далі маршрутки не ходять, в Києві повний ажіотаж, повна паніка, люди також не знали, що робити. Мене попередили, що саме та маршрутка, яку я приїхав до Києва, вона остання, і більше на сьогодні маршруток не буде. А це була шоста-сьома година ранку.

Я повернувся назад. Я повернувся назад в будинок, і хвилин через 20, а це вже десь було приблизно 10-та година, коли остання маршрутка повернулася в село, я прямо над моїм будинком пролетіли військові вертольоти.

Чи був у мене страх? Так, страх був. Був страх, паніка, я не знав, що мені робити, як діяти, куди йти.

Брат збирав речі з хлопцями, з якими він працював, мали вирушати додому. Керівництво подзвонило, щоб на роботу не виходив. Колеги з дебільшого були також, як і я, вони не місцеві, тому кожен намагався дістатися до свого дому, до своєї сім'ї.

Брат поїхав в Чернігів. Мій колега Сергій вирушив у бік Сум наступного дня, 25 лютого. На жаль, додому він не доїхав. Його автівку розстріляли.

всі порозбігалися по різним містам, ніхто не знав, що робити.

Я пішов спочатку до тероборони.

Приблизно через тиждень після перших обстрілів я пішов у сусіднє селище Олександрівка до тероборони. Ми отримали зброю і патрулювали селище, адже це селище знаходиться зовсім поруч від аеропорту Бориспіль.

Не маючи ніякої фізичної підготовки, не маючи ніякого військового досвіду, ми патрулювали, ми робили бліндажі, копали окопи і готувалися зустрічати ворога, адже вже в ті дні ворог активно наступав в бік Києва.

Ми чули вибухи, ми чули звуки сирени, ми сиділи в підвалі школи, куди люди приходили ночувати. А ми ж патрулювали вночі селище.

Через певний час тероборону розформували, і я не знав, що мені робити, адже ситуація складалася зовсім сумно.

Брат був безвісти пропавший разом з усією сім'єю, не дзвонитися, не дописатись до нього було неможливо. Соціальні мережі не відповідають, мобільний телефон був поза зоною. Рідні та близькі знайомі, які могли б мати з ним зв'язок, також були поза мережею.

Це були самі страшні дні в моєму житті. Чекати і не знати, де твої рідні.

Мій колега, з яким ми працювали на будівництві, в той час уже перебував у Києві в теробороні «Азов». І, зателефонувавши до нього, він запропонував приєднатися до них.

На що я йому відповів, друже, який я «Азов», ти подиви на цих хлопців кремезних, міцних, сильних і подивися на мене. Я ж хромаю.

Але він сказав, що зараз така ситуація, люди потрібні, потрібно облаштовувати бліндажі, окопи, потрібно виконувати всяку роботу, тому приходь.

Прийшовши на місце, куди мені сказали, я почекавши, дочекався командира, який провів зі мною співбесіду. Я заповнив невелику анкету, мені запитали, чи хочу я служити. Я сказав так.

Я дав свої документи, все це ми зробили, і мені сказали, давай так, друже, в тебе три дні, ти подивишся, що до чого, якщо не подобається, ти можеш піти додому.

Але додому я не збирався, я хотів бути корисним.

Це вже пройшов саме перший місяць війни, і я по новинах бачив це все, я чув ці вибухи, і я хотів бути корисним, не дивлячись на свою інвалідність.

І саме тоді, через декілька днів, а саме наступного дня, коли я прийшов до цієї тероборони, мені просто сказали, що збирай речі, ти їдеш до Запоріжжя.

Я з радістю зібрав речі, я навіть не збирався там перечити чи говорити, що в мене чого-то...

І вже наступного дня мені сказали збирай речі, ти їдеш у Запоріжжя. Я навіть не заперечував, і не дивлячись на те, що у мене навіть з собою не було речей, адже я прийшов лише тоді на співбесіду, і у мене з собою був лише рушник, змінні капці, шкарпетки, змінна білизна, одна футболка. Все, не було більше нічого.

Я був в звичайних збитих туфлях і в джинсах. мене завели до складу, видали військову форму, видали зимове взуття, хоча на цей час це вже був приблизно квітень місяць, кінець квітня місяця.

і зібравши речі, причому зібравши речі в пакет, бо в рюкзак не дуже влазило, мені видали бронежилет, зброю, сказали, видадуть на місці. І все.

В той же вечір нас загрузили в автобус, довго ми вантажилися, тому що людей їхало багато.

За день до цього я познайомився зі своїми побратимами. Ден, Танцор, шаман, Санчо, Валєха, звісно, Камрад, який мене туди пригласив. Так, кого, з ким я тоді ще був? Темп.

Але ми не всі їхали на Запоріжжя. На Запоріжжя їхав я, Бомба, Валєха, Лютий, Боксер, Моряк. Це люди, з якими я приїхав до Запоріжжя.

Також там уже в Запоріжжя я познайомився з Литовцем, адвокатом. Багато позивних я вже й не пам'ятаю.

І приїхавши в Запоріжжя, доїжджаючи до Запоріжжя, доїжджаючи до Запоріжжя, наш командир, який нас супроводжував, ми мали приїхати на один з заводів в Запоріжжя.

Але під'їжджаючи до міста, нам зателефонували і сказали, що ваш військовий, який вас тут на заводі очікував, він поїхав по справах, тому ви зв'яжіться з ним, в нього ключі від воріт, так як на території закритий охоронець і повар, який нас очікував.

А на заводі, там, де ми мали знаходитися, вже нам приготували спальні місця, нам приготували поїсти, щоб ми приїхали з дороги, поїли, могли відпочити. На піддонах уже все було готове.

Під'їхавши в місце зустрічі з людиною, яка мала віддати нам ключі, ми побачили, вийшовши з автобуса, ми повиходили всі з автобуса, ми побачили, як летить ракета.

Низько, з шаленим свистом вона пролетіла мимо нас. І ми почули, як пролунав вибух.

Хімік, який є позивний у хлопця Хімік, який виніс нам ключі, сказав хлопці, ви вже приїхали. Щойно ракета пролетіла саме в те місце, де ви мали вже відпочивати і їсти.

В Запоріжжя ми мали приїхати о 5-й ранку, але так трапилось, що ми затрималися в дорозі і приїхали о 7-й.

Якби ми в той момент Все було за планом, і ми приїхали о 5-й ранку туди, поїли, вмилися з дороги і лягли відпочивати, то саме о 7-й ранку ми б усі загинули.

Але ми залишилися живими.

На жаль, повар і охоронець, які знаходилися там на території, чекали нас, вони загинули.

В нас не було іншого вибору, ми взяли свої речі і пішли в приміщення. яке на певний час стало нашим сховищем.

Приміщення було дуже захаращене, там ніхто не жив 20 років. Це двоповерховий такий будинок, територія була дуже захаращена, і ми не знали, що робити.

У нас з собою не було ні їжі, нічого.

Вже давай там хлопці, хто тачить, у кого що було, в кого якісь м'ясні консерви, в когось хліб, в когось були кошти, йшли до магазину, купували, хоч щоб щось було поїсти.

До вечора як-так ми пообідали, трішки порозбирали кімнати, в яких ми мали ночувати, хто спав на картонці, хто на піддоні, хто в спальному мішку, хто без спального мішка.

На той час така була ситуація.

Але за перші три дні ми навели там порядки, приїхали волонтери, які допомогли нам з водою, провели воду та приміщення, підключили труби, поставили нам декілька душових кабін, щоб ми мали можливість покупатися.

І це приміщення, ця територія мала стати таким форпостом, кудою військові їхали на передову і з передової.

На другий день нам сказали, що є волонтери, які будуть готувати для нас. двічі на день будуть привозити нам гарячу їжу.

Але, на жаль, у волонтерів не було великої кількості продуктів і давали пшеничну кашу і курячі крильця.

У нас на сніданок були курячі крильця смажені, на обід були печені, а на вечір що залишалося.

Їх давали багато, тому наїстися ними можна було вдосталь.

Іноді давали салат.

Суп, як зазвичай, з крупи і трішки з картоплею.

У волонтерів, на жаль, не було можливості більше нам щось дати.

І так ці крильця і каші ми їли майже три тижні.

Я стояв на цій кухні, видавав хлопцям їжу. У вільний час чим ми тільки не займалися.

І от я починаю чути, як хлопці шепотяться. Махачкала їде, Махачкала їде, вау, блин, Махачкала їде. Та ти що, зараз Махачкала приїде, та щас буде тут, щас так круто буде.

Я не розумів, ну я не був знайомий з Махачкалою, я не знав, хто це, як він виглядає і чому за нього так всі радісно говорять.

Наступного дня, навіть не наступного дня, так, ну, коли поговорили за Махачкалу, поговорили за Махачкалу, виходжу я вранці в один з ранків на вулицю.

Я прокидався рано, тому що моя задача була зранку підготувати кухню, закип'ятити чайник з водою на чай, каву хлопцям, нарізати хліба, намастити масло.

Вже було в нас така трішки розігріта, у нас була плита невеличка, електро, на якій я розігрівав ті самі крильця, щоб були гаряченькі, кашу, яку зранку здебільшого ніхто не їв.

Вийшовши на вулицю, я побачив, як починають заїжджати на територію автівки.

Спочатку заїхав пікап. І з нього вийшов такий Навіть не можу описати. Вийшов той самий Махачкала.

Він вийшов не в військовій формі, ні. Він вийшов в таких легких клічатих штанах, у футболці.

Я стояв зовсім здивований, він побачив, привітався, бажаю здоров'я, потис руку.

І прямо в той момент, чесно вам скажу, це відчулося, що ця людина якась особлива.

І за ним почали заїжджати інші автівки.

Заїхав Нісан, бус, заїхав Пятитонік і заїхали ще якісь машини. Я не запам'ятав, але от саме Нісан, бус, в якому був водій дрон, Пятитонік, за кермом якого їхав Степ, і біля нього сидів побратим, якого я вже знав, Ден.

І з ними також був танцюр.

Також з однієї автівки виліз аспірант.

Всі почали вилазити з різних автівок і двір наповнився просто гомоном.

Це приїхав Махачкала зі своєю командою.

І врази всі почали щось тащити, всі почали ті автівки відкривати, які були автівки, були просто забиті їжею, просто забиті їжею.

Ми, хлопці, які просиділи три тижні недалеко від передової, перебуваючи з курячими крильцями, з пшеничною кашею і супами, ми на цю їжу дивилися, як вовки.

Ми не були голодні, ні, ні в якому разі, але однообразна їжа три тижні, повірте, хочеться вже чогось смачного.

Почали відкриватися приміщення, які, до речі, ми їм готували.

Почалося зразу ззиватися всіх, хто тільки вільний, хто був на території. Всіх просто «давайте, давайте, давайте».

І почалися вигрузки автівок, вигружалася їжа.

Я, подивившись на це, звісно, я не міг приймати участь, тому що я зразу побіг на кухню, хлопців треба було накормити.

з Деном в той момент я ще не пересікся, лише здалеку помахали один одному руками.

Адже, не встигнувши приїхати, вигрузивши Нісана, вони вже десь поїхали в невідомому напрямку.

І з Деном я уже зустрівся лише ввечері.

Я був, знаєте, заросший, патлатий, і наступного дня, коли приїхав Махачкала, він мене позвав до себе, йому організували там кабінетик, він мене позвав до себе, ми з ним познайомилися, і він сказав: «Давай, друже, будемо годувати хлопців. Хлопці хочуть їсти».

І він почав мені видавати продукти .

Боже, це словами не передати, як я дивився на ті продукти.

Декілька видів сирів, 7-8 видів ковбасної продукції. Це і шинка, і ковбаса сиров'ялена, і варена, яка хочеш.

Махачкала сказав мені так, хлопці мають бути на готу до війни, хлопці мають постійно щось жувати.

Все це я приташив на кухню, ви уявіть, зранку сніданок, а в тебе масло, різні ковбаси, йогурт, молоко, вершки, кава, чай різних сортів. Все це стояло на столах.

Розгребли за один сніданок.

Я приходжу додому, Махачкала і кажу, пане Махачкала, з'їли все? Він каже, то добре, бери ще.

Я взяв, але наступного разу я вже трішки змінив стратегію. Я робив нарізку, але не давав туди, а кожному давав окремо, коли хто приходив обідати.

На що мені Махачкала сказав, що так робити не треба, тому що хлопці голодні, хай їдять, скільки хочуть.

Став, каже, на стіл до тих пір, поки не перестануть брати. І я ставив.

І так на кухні уже з паном, під керівництвом пана Махачкали, я провів ще два тижні.

А через два тижні він прийшов і запропонував мені перейти з кухні, знаючи, що я маю досвід роботи на складах, вмію керувати процесами.

Він взяв мене до себе в команду.

І я працював з побратимом, позивний у нього був Ша. Людина гаряча, грузин.

Ох, ми з ними сварилися. Не могли ми з ним знайти іноді спільну мову.

Але спільну мову ми з ним знайшли.

Одного дня пан Махачкала викликав мене до себе і сказав, друже, відкривається логістичний опорний пункт, мені в даний момент немає куди туди послати, я доручаю це тобі.

І поїхав я, Запорізька область, в бік Гуляйполя.

Приміщення стара, це був старий млин, але вже більш сучасний.

Два приміщення, які мені дали під склад, куди я мав навозити продуктів, звідки я їх мав видавати бійцям і готувати бійців.

Зі мною поїхали мої побратими Ден, танцор, Санчо і Колік поїхав з нами.

І ми те приміщення приводили до ладу, загружали його продуктами, до нас постійно приїжджав Степ, бувало, по декілька разів на день, хоч їхати до нас було далеченько.

Він наш водій.

І так я почав займатися тим, що я видавав продукти для бійців.

Ми їздили по локаціях, де знаходилися хлопці, іноді доводилося їздити в такі місця, де здавалося, що ми і не повернемося.

І так майже цілий рік я й крутився в цьому цьому хаосі.

Початок 2023 року, січень місяць, ми поїхали на бахмутський напрямок Дружківка. Постійні вибухи, відключення світла, холодно, але й там ми організували собі комфортні умови, була буржуйка, покупатися, слава Богу, було де. Уже нас годували чудово, за цей час все налаштувалося.

Приїхавши в Дружківку, на той час я знав уже дуже багатьох хлопців, дуже багатьох побратимів по позивним, з багатьма спілкувалися дуже чудово.

А займався я все тим же логістичний опорний пункт для військових, який забезпечує всі підрозділи продуктами.

Нам доводилося бувати в різних місцях, в різних локаціях, на різних позиціях, куди ми їздили з побратимами, аби наші хлопці завжди були ситі і не голодні.

З цим цим чудовим процесом керував Махачкала.

Під його керівництвом я навчився дуже багатьох речей.

По-перше, поваги. Завжди потрібно всіх поважати, незалежно від твого статусу, від твого звання і всього іншого. Ти завжди мав бути людиною.

По-друге, не панікувати і чітко виконувати свої задачі.

І завжди пам'ятати, що і для чого, і для кого ти це робиш.

Це я завжди цього навчився і тепер чудово це приймаю в своє життя.

В Дружковці, на жаль, було важко, тому що працювали майже без сну. Постійно щось завантажуєш, вивантажуєш, кудись їдеш, щось везеш.

І, на жаль, мій організм дав збій, тому що, маючи хворобу Розсіяний Склероз, організм дав збій.

Декілька днів я почував себе погано, і ось в один з таких днів я просто зранку не зміг встати.

Побратими на це реагували завжди нормально, вони сказали, так, Петрович, давай відпочивай, все гаразд, ми тут справляємося, якщо щось буде потрібно, ми тебе запитаємо, позвемо.

Ден, Ворона, Степ, вони дуже чудово завжди були моєю підтримкою і допомогою в будь-якій ситуації.

А також Андо. Хочу окремо згадати за побратима Андо.

Це був повар, це була людина, яка завжди виручить, яка завжди приготує щось смачненьке.

Це з ним ми готували до приїзду в Бахмут шашлик на 2,5 тисячі людей.

Це з ним ми його маринували, розморожували взимку, в мороз, грудень місяць.

Це з Андо, з Деном і з Вороною ми таскали це м'ясо, щоб зробити для наших захисників свято.

І от з таких днів мій організм дав збій, стало погано, я зателефонував Медику з одного з підрозділів БПЛА, позивний Маша.

Вона приїхала і сказала, що тягнути вже, на жаль, немає куди.

Мене відвезли в медичну частину, дізнавшись медіана, сказали, вибач, друже, але тільки шпиталь.

Командир відразу дав наказ їхати в шпиталь, а їхати було далеко, до шпиталю треба було їхати аж в Дніпро.

Наступного дня командир дав мені водія з автівкою. водія був позивний Мороз.

На жаль, він загинув через певний час, як я звільнився.

Він привіз мене до Дніпра, і командир йому надав наказ, щоб він не залишав мене до тих пір, поки мене не заберуть до палати.

Ми довго ходили по різних лікарях, і він ходив прям кругом за мною.

Мене забрали на лікування.

Побратими залишились там, в Дружковкі, а я знаходився в шпиталі в Дніпрі.

І саме знаходячись в шпиталі, в один вечір привезли військового.

У нього відмовили ноги.

Беручи участь в одному з боїв, вони натрапили на засідку, і від вибуху вони... Снаряд прилетів в бліндаж, вибух, трапився вибух, і вони розбіглися, але зразу попадали на землю, укритися не було де, це зима, січень місяць, заховатися не було де їм десь укритися в іншому місці, а навколо було декілька снайперів.

Піднятися не можна було, бо тільки піднімав голову, снайпер просто зносив голову.

Таку історію він розповідав.

І він відморозив собі ноги.

Лікарі, звісно, сказали, що ноги повернуться, ноги будуть працювати, але певний час він не ходив.

Я бачив, як йому тяжко, а вже маючи новини від своїх лікарів, що я буду комісований, я зрозумів, що я не можу просто взяти і здатися.

Я хотів бути корисний, я хотів захищати свою державу, свій український народ, і я хотів це продовжувати.

Саме тоді виникла ідея зробити піший марафон, пройти пішки від Києва до Лісабона.

Комісувавшись в кінці березня, приїхавши до Києва, я не зразу втілив цю ідею в життя.

Ця ідея втілилася вже через певний час, а саме в кінці червня я вже прийняв остаточне рішення, що я маю йти.

Іти за тих, хто не зможе вже йти, втративши ноги.

Я організував марафон добра Петра Скрипки.

Виходячи з Києва, я навіть не знав, як це буде.

Я просто зібрав величезний рюкзак з речами, з палаткою, з газовим балоном.

Перший день був дуже тяжкий.

Другий день був іще тяжчий.

І от саме другого дня я вирішив запустити свою першу трансляцію в Тіктоці.

І так про мене дізналися люди.

Так, я прийшов від Києва до Німеччини, Лісабон.

Я прийшов Київ від Києва.

Я пройшов до Житомира, Рівного, Львів, Варшава, Лодзь, Вроцлав, Прага.

Від Праги дійшов до Нюрнберга.

У Нюрнберзі, на жаль, знову організм дав про себе знати.

І в Нюрнберзі, подолавши майже 2000 кілометрів, зібравши вже на той час 1,6 мільйона гривень на протезування наших захисників, я зупинився.

Я не дійшов до кінця, але я об'єднав дуже багатьох людей.

Я побачив, наскільки наші українці щирі і завжди допоможуть.

Під час мого марафону я ночував дуже часто в різних місцях. Це були і хостели, і палатка, але здебільшого люди приїздили і забирали мене ночувати до себе, щоб я не ночував на вулиці.

Люди завжди підтримували в дорозі чим могли. Вода, кава, нагодують, допоможуть.

Завжди підтримували.

Деякі люди проходили певний час зі мною.

Перший такий сміливець був Стас з Вроцлава. Він пройшов зі мною один день, пронісши мій рюкзак, подивившись, наскільки це важко.

Стас керівник Foreign Front за Вроцлавом. Вони виготовляють окопні свічки.

Потім наступні зі мною проходили хлопці.

І у Празі з нас уже йшло декілька людей, які захотіли не просто пройти, підтримати мене, а пройти цілий день зі мною.

Андрій, Юля, ще одна дівчина, не пам'ятаю, на жаль, її ім'я.

Вони пройшли зі мною один день від Праги подолавши зі мною 35км.

Так, ми разом пройшли 35 кілометрів за день.

І тоді я уже розумію, що треба втілювати свою мрію в життя, адже свою ідею, яка в мене крутилася, свій похід я називав «Марафон добра Петра Скрипки».

Тому що це дійсно був марафон добра, я об'єднував людей, які виходили мені назустріч.

Це сотні людей, це тисячі дітей, які дивилися мене в соціальних мережах, в прямих трансляціях Тік Току, які бачили, як це насправді важко, як я йду з тим рюкзаком, в спеку, в холод.

Я йшов для тих, хто нас захищає, я йшов для тих, хто боронить мою землю.

І тільки через певний час я зміг втілити свою ідею в життя, створивши благодійний фонд, зібравши команду сильних, які весь цей марафон йшли зі мною.

І об'єднавшись разом, ми створили благодійний фонд Петра Скрипки.

Ми команда, яка не залишається байдужими.

Ми команда, для яких важливо допомагати і підтримувати наших захисників.

Ми команда, у якої були серце, у кожного з нас були серце за нашу Україну, у кожного з нас були серце за кожного військового, який захищає, який віддає життя для того, щоб ми мали можливість, прокинувшись зранку, випити кави, посміхнутися, подивитися на сонце і просто собі сказати. Дякую нашим захисникам, що я живий.

Моя команда – це сміливі і ціленаправлені люди.

За цей час команда міняла декілька разів свій склад. Хтось приходив, хтось уходив. Комусь сподобались мої ідеї, комусь не подобалися.

І залишилися лише ті, які вірили в мене, які підтримували весь цей час.

І я вдячний своїй команді, яка робить разом зі мною добру справу, змінюючи цей світ на краще.

Наша команда – це я, Максим, Андрій, Олександра, Олександра.

Ми разом змінюємо цей світ на краще.

І просимо вас приєднатися, щоб зробити цей світ кращим.

Підтримайте наших захисників.

Не забувайте про них.

Не забувайте, завдяки кому настає сьогоднішній ранок.

Слава Україні!